Коли у мене народилась невиліковно хвора дитина, спочатку це сприймалося як кінець світу, звичного мені світу. В голові були безкінечні "Чому?", все здавалось до відчаю несправедливим і ніяк не могло статися зі мною. Чужа біда завжди здавалась такою далекою. Наче відбувалась навіть не зі звичайними людьми, а з вигаданими персонажами серіалу. Увесь час хотілося від цього втекти, зникнути, сховатися, або просто, як у дитинстві, закрити вуха і сказати "Бе-бе-бе, бе-бе-бе, я не слухаю тебе. Вуха закриваю, я тебе не знаю." Було страшно підвести голову і сміливо подивитись біді у вічі. Було страшно прокидатись і засинати. Було страшно жити, бо ніхто не пояснював як тепер жити... Було страшно...
А потім я зрозуміла, що це мій власний страх, породжений жалем до самої себе. А як же моє дитя? Хіба їй не страшно? Хіба вона знає як жити? І хто як не я пояснить їй як? А чому я можу її навчити коли сама почуваюсь дитиною, яка нічого не вміє і не знає. І я почала вчитись... Вчитись жити... Було складно, надзвичайно складно. Але я справилась. Спочатку я подолала жаль до себе, потім відчай, потім страх.
Я дізналася усе про хворобу своєї дитини, знайшла спеціалістів в усіх сферах і ми почали лікуватись і боротись за її життя, боротись навіть за найменший шанс на повноцінне життя.
Нас вже не лякають постійні обстеження, часті операції. Нас вже не лякає невідоме. Те, що спочатку здавалось вироком, стало викликом. Ми готові йти тим шляхом, який нам призначений і намічений не нами. Ми готові до того, що попереду. Ми просто йдемо по ньому, крок за кроком, день за днем. І при цьому ми навчились радіти життю, кожному дню, радіти маленьким радощам, з яких воно складається. Ми навчились у всьому знаходити цю радість, бачити позитивні сторони і дякувати за все. Навіть за найважче. Бо всьому є своє пояснення і у всього є своя причина. Ми навчились жити...
Лише від сильної жінки можна почути такі неймовірно влучні слова.
ВідповістиВидалитиАж сльози навертаються💓